Це буде не дуже райдужний пост про перші три місяці маможиття після пологів. І хоча я проілюструвала його канонічною “чорною дірою”, мораль цього поста прямо по Ліні Костенко (що все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт).
Я твердо переконана: пости про важкі моменти материнства – дуже потрібні. Тому що молоді мами часто перебувають в соціальній ізоляції. Це раз. Плюс – бояться отримати навіть від самої себе (мовчу вже про наше суперкритичне пострадянське суспільство) тавро “поганої мами”. Це два. А отже, в якоїсь мами може складатися хибне враження, що це тільки у неї з материнством чомусь не все так гладко (як на форумах, у книжках чи на дитячих мйданчиках). І що це вона одна така безпорадна, втомлена і роздратована. І – найгірше! – що це все на вічно! А так і до післяпологової депресії недалеко.
Отож, поїхали.
Не у всіх воно відбувається саме так, але я якось рівно через три місяці після пологів відчула, що ВСЕ. Я вже не “вагітна”, не “породілля”, а просто мама. Просто жінка, дружина, подруга, звісно, в особливому статусі, як та мадонна з грудничком на руках, але ФІЗИЧНО і частково психічно – все повернулося у статус-кво. Вага повернулась у допологовий стан, знову відновився цикл, тіло стало знову якимось пружним і цілісним, “піднявся” больовий поріг, врівноважилась псиіхка. Я звикла до дитини, ГВ внормувалось, виробився сякий-такий режим дня.
Але попередні три місяці я б назвала просто – М’ЯСО. Це – чорна діра, яка затягнула у себе все: ваше самопочуття, ваш час, ваше відчуття часу, ваших друзів і близьких. У вас немає нічого, крім дитини (і це нормально) – бо інакше повноцінно доглядати малечу було б неможливим.
По-перше, після пологів ти як переїхана танком. Тебе болить ВСЕ – больовий поріг настільки низький, що бісять навіть просто дотики до тіла, а тобі ще навести порядок з ГВ, навчитися доглядати малюка, боротися зі страхом щосекунди зробити щось не те, і найголовніше – навчитися толком не спати. Ну бо дитина хоче їсти кожні дві-три години, а ще вона може ревіти через коліки (це коли в них болять животики нікому-не-відомо-точно-через-яку-саме-фігню), пхинькати, бо щось не так (а що – ти, ясне діло, поняття не маєш), а може, їй незручно чи холодно (чи жарко?), і навіть коли вона просто лежить собі, ти ж то маєш слідкувати, чи все з нею ок.
Пам’ятаю, в ті перші три місяці до мене приходили родичі та друзі; чоловік привозив лактолога, слінг-консультанта, “альтернативного” педіатра, і “базового” теж, я згадала всю правду, і силою змушувала маму давати мені нормальну їжу (а не гречку з куркою без солі і без душі), мені здавалося, що у всіх до чорта погано помиті руки, і навіть інколи хотілось померти від суміші люті, втоми і незнання купи речей.
А ще ж грудне вигодовування в цей перший період страшенно болюче, дитина погано набирає вагу, замало їсть, а зціджуватися це взагалі хоррор не для слабкодухих. Мене рятувало те, що якраз прийшла весна, і все було хвилююче-новим, свіжим, і завершувалось цвітінням дерев і тим шикарним періодом, коли світ став на повний reset, і відновлювався разом зі мною. Всі мене підтримували, допомагали, ну і дитина була надто чарівним видовищем, щоб просто здуріти від несподіваного перенавантаження.
Звичайно, не всі ці три місяці я проводила в нервах, перевтомлена і заплакана, це було б неправдою: було повно чарівних і приємних моментів, годин і навіть днів. Але мене весь час переслідувала думка: “Оце тепер так буде завжди?”. Я завжди буду такою не в тонусі, такою чутливою, я ніколи не знатиму, чого ж хоче насправді моя дитина, мене розпиратиме від сумнівів і страхів, а файли зі спогадами пологів ніколи-ніколи не струться з мого мозку?!
Так от – НІ! Не завжди, і навіть ще швидше! І єдина проста порада – розслабитися і навіть у цей важкий період навчитися отримувати задоволення. Від дитинки, від нового у житті, від підвищеної турботливості рідних, та навіть від того, що це рідкісний етап життя, коли твої зайві кілограми, непомірний апетит чи целюліт мають законне виправдання 🙂
Одним словом, цей умовний “четвертий триместр” як сама весна – спочатку холодний, незатишний, жахливий, але паралельно, обіцяє щось чудове попереду. І – головне – він закінчиться дуже-дуже скоро! Обіцяю ; )
Блог Сонячного Зайчика 