Мамам “незручних” дітей присвячується :)

[самозаспокоєння пост]

Я сама, в принципі, своєвільна людина (не в поганому чи доброму сенсі, а у всіх). Компроміси, на які я іду, в глибині душі викликають у мене обурення трошки частіше, ніж завжди, і саме тому – як ви розумієте – на компроміси я іду лише у випадках, коли діватися нікуди.

Я зрозуміла це тільки нещодавно, бо раніше я думала, що боротися за кожен сантиметр землі – це норма, і хай кожен так поступає, тоді й восторжествує справделивість. А виявилось, що якщо так робити, то восторжествує бійня. І ще: що компроміс – це не про те, що “трошки твоє – а трошки моє”; це про “хтось поступиться”; просто якщо це зроблять обоє, то компроміс набере трошки приємнішого, не такого обурливого, вигляду. 

Моя Віка навчила мене ще однієї важливої речі: боротися до кінця – не завжди хороша ідея. Іноді здаватися корисно, важливо тільки здатися на самому початку (а не проливши літри крові і виревівши тонни нервових клітин). Віка теж свавільна – вона моя дитина.

І дві свавільні жінки, стикнувшись у щоденному двобої за одягнуту шапку чи ложку супу, не можуть знайти здоровий простий компроміс.  Завжди в результаті буде не компроміс, а по-чиємусь, наприклад:

1. Буде по-її. Вона іде без шапки, я плентаюсь подалі, з повним набором неврових клітин і незірваним голосом. 
2. Буде по-моєму. Вона іде в шапці, але зарьована, я теж зарьована. Але вона в шапці. 
3. Буде по-моєму, але хитрістю/шантажем//цирком/жонглюванням палаючими мечами для відволікання. 
4. Буде по-її, але зате з одягнутим капюшоном; це наче й компроміс. Але це по-її

І так до безкінечності.

Але тут найцікавіше, що з цього острова нікуди тікати – вона твоя дитина, а отже, ви не просто спілкуєтеся далі, а й робите це в великій любові. І щоб ця любов не переросла у справжню глибоку ненависть згодом, я мушу поступатись. Я мушу поступатись вже не як раніше – не тому, що “ну я ж мушу нагодувати її грудьми” чи “я ж мушу встати до неї вночі”. А поступатись суто людському, особистісному, її вибору, її слову – проти мого слова.

Мені цікаво, якщо люди не своєвільні, і яким не дуже принципово до кінця стояти на своєму, то на чиє виходить у спірних питаннях? Думаю, часто  – не на їхнє, і якщо відкинути філософську точку зору про “і так все моє буде моє” та ін, швидше за все, їхня компромісність не дуже іде їм на користь. Наполегливі і вперті беруть своє, хоч би як не хотілось цього визнавати, і хоч би скільки разів я повторювала Віці: “будь чемна” та “маму треба слухати”.

Так що – попри всю складність розборок з іншою своєвільною людиною – я десь в глибині душі спокійна за неї. Ця своє в життя візьме. І хай мені зараз доводиться ковтати важкі камені власної незгоди і опиратись власному опору 🙂 я відчуваю, що це для благого діла.

І я думаю, якщо ваша дитина не дуже “зручна” і не дуже “чемна” – це прекрасно. І хоч як тихцем хочеться підзаздрити мамам-везунчикам з дітками, яких “де посадив, там і сидить” – спокійно! Ми ще надолужимо своє. Хай не в підлітковому віці (де ми, навпаки, відгребемо ще покрутіше), але якщо переживемо і це… Наші діти, принаймні, не викликатимуть у нас жалю і співчуття. Можливо, злість і часом ненависть :)))) Але ми завжди знатимемо, що ЦІ дадуть собі раду. І хух!